загрузка...

женские трусы недорого
НА ГОЛОВНУ

Аграрне право Росії || Адвокатура || Адміністративне право Росії || Адміністративне право України || Цивільне право Росії || Цивільне право України || Закордонне право || Інформаційне право || Історія політичних і правових вчень || Конституційне право зарубіжних країн || Конституційне право Росії || Конституційне право України || Криміналістика || Кримінологія || Міжнародне право. Європейське право || Муніципальне право || Навчання юристів || Правоохоронна діяльність || Сімейне право Росії || Судова психіатрія || Теорія та історія держави і права || Трудове право Росії || Кримінальне право Росії || Кримінальне право України || Кримінальний процес Росії || Фінансове право Росії || Господарське право || Екологічне право Росії
« Попередня Наступна »

14.2. Мета покарання



Мета покарання - це кінцевий результат, якого бажає досягнути держава в ході застосування судом до особи такого особливого заходу державного примусу, яким є кримінальне покарання.

Меті покарання впродовж століть приділяли велику увагу найвидатніші філософи, теологи, юристи. За підрахунками видатного вченого професора М. Д. Сергієвського, починаючи з часів Гуго Гроція (1583-1645) стосовно покарання було висунуто 24 нових філософських системи і близько 100 теорій, які були різновидами цих систем. І сьогодні є різні підходи щодо вчення про мету (цілі) покарання у світовій теорії і практиці боротьби зі злочинністю.
Всі ці теорії розподіляються на три види: абсолютні, відносні й змішані.
Абсолютні теорії покарання полягають у тому, що покарання є відплатою за вчинений злочин, воно не переслідує жодної практичної мети. Його основу треба шукати у вищих началах, які є аксіомою для всього цивілізованого людства. Покарання застосовується, тому що було вчинено злочин (guiapecatum est) - така загальна формула абсолютних теорій, які ще звуться теоріями самомети, бо покарання в них висувається як найвищий принцип. Воно повинно настигнути злочинця будь-що, як Божа кара.
Fiat justitia et pereat mundes - "Хай торжествує справедливість (через покарання злочинця), хоча б загинув світ". До абсолютних теорій належать теологічні (богословські), згідно з якими кримінальне (людське) покарання є лише матеріалізацією Божої кари.
Історично так склалось, що перші теологічні теорії базувалися на постулатах Старого заповіту: покарання - відплата за зло за правилами gus talionis (таліона): "око за око, зуб за зуб".
Загалом абсолютні теорії відомі з епохи феодалізму. їм також присвятили свої праці видатні німецькі філософи Іммануїл Кант (1724-1804) і Георг Гегель (1770-1831). Вчення про покарання першого звалося теорією матеріальної відплати, другого - діалектичної відплати. Покарання є спокута гріхів, бо злочин порушує абсолютну ідею людської і Божої справедливості.
Кант писав, що зло вимагає відплати злом, тільки відплата за принципом рівності може визначити міру й обсяг покарання або рівність за силою дії.
Гегель виходив з того, що коли особиста воля вступає у суперечність із загальною волею, котра має своє вираження в об'єктивному праві, має місце заперечення загальної волі, тобто порушення
права. Злочин є запереченням права, а покарання є запереченням злочину. Покарання, зняття злочину, на думку Гегеля, є справедлива помста, відплата.
Крім абсолютних теорій, існували і дедалі більше відображалися в законодавстві теорії відносні, або утилітарні (від лат. utilitas - користь). В їх основі лежить вимога, щоб покарання призначалося для досягнення певної корисної мети для суспільства в цілому і для покараного особисто. Згідно з утилітарними теоріями покарання, насамперед, має завданням запобігати вчиненню злочинів як з боку засудженого, так й інших членів суспільства (punitur ne feccetur), а також виправлення злочинця.
Концепція покарання як виправлення злочинця бере початок від стародавнього грецького філософа Платона (428-347 р. до н. е.). Платон вважав злочинців морально хворими людьми, а головним завданням правосуддя - лікування їхніх душ. В основу концепції великого гуманіста лягли такі постулати:
а) схильність до пороку - душевна хвороба, що руйнує душу і, зрештою, є смертельною;
б) покарання слід розглядати як моральні ліки; вони не солодкі, але необхідні, бо є корисними;
в) лікарем для злочинця повинна бути держава, яка має стати джерелом і причиною його видужання.
За Платоном, жодне покарання не повинно призначатися заради того, аби завдати шкоди, але тільки для того, щоб зробити стражденного, тобто злочинця, кращим, ніж він був до покарання.
Представниками англійського ліберального спрямування широко декларувалася теорія залякування: покарання повинно налякати і засуджених, й інших осіб у суспільстві, аби запобігти вчиненню злочинів.
Джон Локк (1632-1704) зазначав, що покарання має за мету залякування й превенції (від лат. preventio - запобігання). Він казав: "Кожний злочин має бути покарано ... з такою суворістю, якої достатньо, аби завдати шкоди злочинцеві, дати йому змогу для спокутування й утримати страхом інших від вчинення таких же злочинів".
Видатний англійський юрист Блекстон (1723-1780) писав: "Із усіх частин закону найважливішою є каральна: бо не по-
трібно було б повторювати - "роби це і не роби цього, якщо до цього не приєднати, бо за непослух ти одержиш отаке-то покарання". Отже, головна сила законів людських полягає у приєднаних до них покарань. Метою покарання Блекстон вважав попередження злочинів.
Найбільш повно концепція залякування покаранням з метою запобігання злочинам висловлена в роботах англійського філософа Ієремії Бентама (1748-1832). Він виходив з того, що метою всіх законів є запобігання шкоді, а метою покарання - діяти так, щоб не могло бути вчинено взагалі ніяких злочинів. Будь- яке покарання - шкода, воно є зло само по собі, тому його можна застосовувати лише настільки, наскільки воно обіцяє усунути яке- небудь більше зло.
Видатний італійський гуманіст, засновник класичного напряму в кримінальному праві, автор славнозвісної праці "Про злочини і покарання" Чезаре Беккаріа (1738-1794) підкреслював, що перепони, які утримують людей від злочинів, повинні бути тим сильнішими, чим важливішим є благо, яке порушується, і чим сильнішим є спонукання до вчинення злочинів. Отже, повинна бути співмірність між злочинами й покараннями, міра покарання повинна визначатися шкодою, завданою суспільству. Мета покарання - не в тортурах і мученнях людини, вона - в тому, щоб не дозволити винному знову нанести шкоду суспільству й утримати інших від вчинення того ж. Чим скоріше настає покарання за злочин, чим воно ближче до нього, тим воно справедливіше.
У Німеччині, інших країнах континентальної Європи, і в Російській імперії теж значний вплив на теорію кримінального права й кримінального законодавства мали погляди видатного юриста Ансельма Фейербаха (1775-1833). Демократизація кримінального законодавства в Європі XIX сторіччя значною мірою зобов'язана А. Фейербаху, який розвивав і втілював у життя положення класичної школи кримінального права. В основі його вчення - положення про необхідність психологічного примусу. У боротьбі держави із злочинністю недостатньо фізичного примусу, який настає за фактом порушення права, необхідний також психологічний примус, який має здійснюватися до порушення права. Всяке порушення права своєю основною психологічною причиною має бажання людини, почуттєве прагнення до задово-
лення, яке спонукає злочинця вчинити злочин. Це спонукання долається свідомістю злочинця, який знає, що за злочином настане зло значно більше, ніж те, яке він відчуває у зв'язку з незадоволеністю при невчиненні злочину. Таким чином, метою покарання за А. Фейербахом є, насамперед, загальне попередження. Крім головної мети покарання, він визначає й додаткові - це спеціальне попередження вчинення злочинів з боку покараного і його виправлення.
Опонентом А. Фейербаха виступав інший видатний німецький юрист Карл Грольман (1775-1829), який серед цілей покарання на перше місце ставив спеціальне попередження, тобто виходив з того, що кара застосовується, аби завадити злочинцеві вчинити нові злочини.
Варто відзначити прогресивний, демократичний характер поглядів на покарання видатних українських криміналістів.
А. Ф. Кістяківський виходив з того, що метою покарання є самозбереження суспільства, що покарання повинно бути однакове для всіх соціальних категорій і не повинно завдавати фізичних мук. Смертну кару він визнавав несправедливою й некорисною, а тілесні покарання - безпідставними. Він відстоював ідею диференціації покарань залежно від тяжкості вчиненого злочину й особливостей особи злочинця.
Л. С. Білогриць-Котляревський розробив прогресивні принципи покарання:
а) рівність всіх злочинців перед кримінальним законом;
б) індивідуалізація покарання;
в) економія в застосуванні каральних заходів;
г) культурність покарання, тобто його здатність пом'якшувати,
а не огрублювати суспільну мораль.
Поступово вчені-юристи дедалі більше почали схилятися до інтегративної (змішаної) мети покарання, яка має сполучати в собі елементи абсолютних і відносних теорій покарання.
Так, видатний французький юрист і соціолог Еміль Дюркгейм (1858-1917) виходив з того, що каральна реакція держави не повинна бути суто утилітарною, в ній є і може бути все більше почуттів.
Видатний англійський юрист Кортні Стенхоп Кенні (18471930) серед різних цілей покарання основною вважав запобігання злочинам. Крім цієї мети він вказує також на задоволення
почуття потерпілого й покращення моральності суспільства в цілому.
Мета попередження може бути, вважає Кенні, досягнута шляхом:
а) позбавлення злочинця можливості на певний час або на завжди
вчиняти злочини;
б) впливу на свідомість злочинця;
в) впливу на свідомість інших.
Останнє є основною метою покарання. Водночас Кенні зазначав, що оцінка покарання тільки як заходу відвертання від злочину й перевиховання здається сучасній громадській думці занадто утилітарною. Мовляв людина, котра вчинила погано, повинна як відплату за це перетерпіти страждання, навіть якщо від цього не буде ніякої користі ані їй, ані іншим, і що цього вимагає сама справедливість.
Отже, інтегративні (змішані) теорії покарання поєднують ідеї абсолютної та відносної (утилітарної) теорій. Цілями покарання вони вважають залякування й відплату (кару), виправлення покараного, а також спеціальну та загальну превенцію.
Саме на такій інтегративній позиції стоїть КК України. У ч. 2 ст. 50 КК сформульовано цілі покарання: "Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.
Отже, цілі покарання (або складові мети покарання) становлять: а) кара; б) виправлення засудженого; в) запобігання вчиненню нових злочинів з боку засудженого (спеціальна превенція);
г) запобігання вчиненню злочинів з боку інших осіб (загальна превенція). Вони перебувають у нерозривній єдності між собою і досягнення кожної з них сприяє досягненню інших.
Кара за вчинений злочин переслідує мету відновлення соціальної справедливості. Це розплата засудженого за злочин, за ту шкоду, яку він завдав суспільству в цілому й окремим фізичним та юридичним особам. Засуджений розплачується за це обмеженням своїх прав і свобод.
Чим тяжчий злочин вчинено особою, чим негативніше вона характеризується, тим більша кара має її спіткати (мудрий народний вираз - "Катюзі по заслузі").
Застосування кари як акту відплати, при її адекватності вчиненому діянню, сприймається суспільством, не кажучи вже про
потерпілих і їх близьких як задоволення почуття справедливості й обурення злочинною поведінкою засудженого, як вимога до нього спокутувати свою провину.
Кара полягає не тільки в обмеженні прав і свобод особи, що мають фізичний (позбавлення волі, громадські роботи тощо) і матеріальний (штраф, конфіскація майна тощо) характер. Каральна мета досягається і тим, що особа піддається ганьбі від імені держави. Сам факт засудження в багатьох випадках сильніше впливає на злочинця, ніж вказані обмеження.
Визнання законом кари як однієї з цілей покарання не позбавляє оцінку кари як неодмінної змістовної ознаки покарання. Одне органічно поєднується з іншим, доповнюючи його.
Мета виправлення засудженого полягає у тому, щоб, впливаючи на нього під час виконання призначеного судом покарання, так змінити його особистість, аби перетворити злочинця на безпечну й нешкідливу для суспільства особу, хоча б і шляхом засвоєння ним неминучості відбування більш тяжкого покарання за вчинення нового злочину (так зване юридичне виправлення). Звичайно, кращою буде ситуація, за якої особа, що відбула покарання, внаслідок виховного впливу на неї стає свідомою законослухняною людиною, яка органічно відкидає для себе можливість подальших злочинних проявів, розуміючи їх суспільну небезпеку й глибоку аморальність (так зване соціальне виправлення). Досягнення такого результату закон "не планує", хоча на практиці він реально досягається в певній частині випадків.
Досягнення мети виправлення особи, що вчинила злочин, має починатися ще на стадії досудового слідства, завдяки швидкому встановленню особи, яка вчинила злочин, і всіх обставин справи, правильного обрання запобіжного заходу та щонайшвидшого надходження справи до суду. Під час судового розгляду справи має бути забезпечене призначення справедливого, законного й обґрунтованого покарання.
Під час виконання покарання (насамперед, його строкових видів) основними засобами виправлення особи є режим відбування покарання, суспільно-корисна праця, соціально-виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив.
Ці засоби мають застосовуватися з урахуванням виду покарання, особистості засудженого, характеру, ступеня суспільної небез-
пеки і мотивів вчиненого злочину, поведінки засудженого під час відбування покарання (ч. 3 і 4 ст. 6 КВК).
Запобігання вчиненню нових злочинів засудженим (спеціальна превенція) полягає в тому, щоб поставити особу в такі умови, за яких вона, навіть бажаючи вчинити злочин, не могла б цього зробити. Ця мета досягається шляхом використання всіх законних обмежень прав і свобод, якими характеризується той чи інший вид покарання. І чим суворіший є вид покарання, тим більше можливостей для досягнення цієї мети. Це є справедливим, адже, чим більш небезпечним є злочинець, тим більше підстав чекати від нього рецидивного прояву.
Найбільшу можливість досягнення вказаної мети забезпечують послідовно довічне позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешт, обмеження волі і т. п. Позбавлення можливості вчиняти певні категорії злочинів забезпечують такі види покарання як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, службові обмеження для військовослужбовців.
Запобігання вчиненню нових злочинів іншими особами (загальна превенція) полягає в попередженні злочинів з боку не- визначеного кола осіб, які схильні до вчинення злочину і не відкидають можливості досягти своїх цілей вчиненням злочину, шляхом застосування покарання до осіб, які злочин вчинили. Запобіжна ціль досягається шляхом:
а) видання закону про кримінальну відповідальність;
б) призначення судом покарання конкретним особам;
в) виконання призначених покарань.
Отримання відомостей стосовно сказаного вище має залякувати нестійку особу застосуванням до неї, у разі вчинення злочину, аналогічних, а може й ще більш суворих заходів державного примусу. Одночасно важливим чинником у загальній превенції є виховний вплив відносно всіх членів суспільства в напрямку вироблення у них (або посилення наявності) позитивної моралі, переконань і поглядів.
Отже, всі цілі покарання нерозривно взаємопов'язані і будь- яке покарання має призначатися з розрахунком досягнення кожної мети окремо і всіх їх разом узятих.

загрузка...
« Попередня Наступна »
= Перейти до змісту підручника =
Информация, релевантная "14.2. Мета покарання"
  1. 14.4. Окремі види покарань
    мета покарання і які основні теорії відносно неї відомі в історії дослідження цього питання? Послідовно розгляньте сутність основних теорій покарання. Які складові частини обумовлюють мету покарання у діючому кримінальному законодавстві? Що таке система покарань, які її ознаки і значення? Дайте класифікацію покарань за різними критеріями (підставами). Послідовно охарактеризуйте окремі види
  2. 3. КВАЛІФІКАЦІЯ СУКУПНОСТІ ЗЛОЧИНІВ
    мета виключає корисливу мету, а тому сукупність злочинів при цьому не може утворюватись. Немає достатніх обґрунтувань кваліфікація за сукупністю злочинів хуліганства і заподіяння тяжких тілесних ушкоджень за відповідними частинами статей 121 і 296 КК. По-перше, заподіяння смерті потерпілому з хуліганських мотивів кваліфікується як один злочин за п. 7 ч. 2 1 Постанова Президії Одеського обласного
  3. 5. КВАЛІФІКАЦІЯ ГРУПОВИХ ЗЛОЧИНІВ
    мета її створення. Будь-яка організація починається з мети створення (для вчинення не взагалі злочинів, а конкретних, певних злочинів - контрабанди, викрадень транспортних засобів, вимагання грошей, цінностей (рекет), вчинення нападів тощо). Отже, організована група - це стійке об'єднання кількох осіб, які спеціально зорганізувалися для більш-менш тривалої злочинної діяльності. Узагальнивши
  4. 1.3. Умисне вбивство при обтяжуючих обставинах
    мета таким чином розірвати шлюб. Особливість вбивства з корисливих мотивів полягає в тому, шо його мотив виникає до вчинення злочину, а вбивство є лише здійсненням цього наміру з таких спонукань. Якщо ж намір заволодіти майном потерпілого виник у момент убивства або відразу ж після вбивства, то воно не може кваліфікуватися за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК. Таке вбивство кваліфікується як вчинене без
  5. 6.1.1. Загальні засади кваліфікації розкрадань
    метами з метою звернути їх у свою власність. Немає ніяких підстав вважати ознакою розкрадання вилучення майна у власника, оскільки така його властивість визначається заволодін-ням майна, яке без вилучення неможливе. Суспільна сутність розкрадання полягає в тому, що злочинець ставить себе на місце власника. І якщо злочин не буде викрито, то злочинець володітиме і використовуватиме чуже майно як
  6. 3.3. Класифікація злочинів
    покарання, передбачений в санкції статті (частини статті) Особливої частини КК. Адже саме через характеристики санкції статті законодавець об'єктивно оцінює ступінь тяжкості злочину, передбаченого в диспозиції. Тобто критерієм розподілу злочинів за ступенем їх тяжкості виступає відносна суворість покарання, передбаченого за той чи інший злочин. Згідно зі ст. 12 КК: - злочином невеликої тяжкості є
  7. 4.3. Поняття складу злочину та його ознаки
    мета й емоційний стан. Таким чином, зазначені чотири сторони (елементи), які можна розглядати як підсистеми, утворюють собою єдину систему - склад злочину. Всі сторони та їх ознаки органічно взаємопов'язані й існують тільки у взаємодії, як цеглини єдиної будівлі. Об'єкт взаємодіє з об'єктивною стороною, насамперед, через таку ознаку, як суспільно небезпечні наслідки. Об'єктивна сторона як акт
  8. 7.2. Суб'єкт злочину - фізична особа
    мета, загальні засади призначення покарання тощо) сформульовані виключно на застосування їх до фізичних осіб. Якщо в діях, вчинених від імені юридичних осіб, є склад злочину, відповідальність мають нести конкретні фізичні особи, які в цьому винні. Тільки таким чином може бути втілений у життя принцип індивідуальної особистої відповідальності. Так, за ухилення від сплати податків, зборів, інших
  9. 8.1. Поняття й ознаки суб'єктивної сторони складу злочину
    мета, емоційний стан. Вони представляють різні форми психічної активності, але водночас нерозривно пов'язані між собою і взаємозалежні. Це явища з самосійним змістом, у структурі суб'єктивної сторони вони не поглинають одне одного, мають різне, тільки їм притаманне, правове значення. Виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої КК, та її наслідків, виражене у
  10. 8.5. Факультативні ознаки суб'єктивної сторони складу злочину
    мета та емоційний стан на відміну від вини, без якої неможлива наявність складу злочину, присутні тільки в частині диспозицій статей Особливої частини КК, де вони прямо вказані або випливають з їх формулювань. Там, де згідно із законом факультативні ознаки присутні у тому чи іншому злочині, вони повинні бути обов'язково встановлені, бо мають обов'язковий (конструктивний) характер стосовно
  11. 12.6. Фізичний або психічний примус
    покарання (п. 6 ч. 1 ст. 66 КК). Близькою до розглядуваної обставини є наявність так званої непереборної сили, тобто такої ситуації, коли особа під впливом людей, тварин, сил природи, стану механізмів тощо чинить, у зв'язку з неможливістю поводитись інакше, діяння, передбачене кримінальним законом. Встановлення наявності непереборної сили виключає вину особи, а отже, й кримінальну
  12. 15.1. Принципи і загальні засади призначення покарання
    мета призначення покарання. Одначе, наявності й дотримання тільки принципів, наведених вище, недостатньо. КК містить в собі ще певні вимоги закону, які суд обов'язково повинен враховувати при призначенні покарання, виходячи саме із приписів, зафіксованих у кримінально- правових принципах. Ці вимоги закону зафіксовані в ст. 65 КК, якою починається розділ XI Загальної частини КК ("Призначення
загрузка...
загрузка...
енциклопедія  овочева  вершковий  риба  пунш